* * *

Вечір. Темно. Дощ іде.

Вітер в шибках завиває,

Сумно в серці й я не знаю,

Що робитиму я далі,

Хоч у мене мрії є.

День за днем ідуть все швидше,

Час пливе, немов у річці

Води буйні все течуть,

І не знають вони місця,

І не можуть зупиниться.

Я люблю своїх батьків,

Друзів, рідних і книжки.

Завжди всі були зі мною,

Але інколи здається,

Що нікого вже не треба,

Але потім все ж кричиш:

Не кидайте, не ідіть!

Дивлюсь в небо крізь вікно,

А воно все плаче гірко.

Чому ж ти плачеш?? Хто образив?

Може хтось сказав не те?

Але ні, я розумію.

Тяжко все ж буває в серці,

А поплачеш – все мине.

На столі свіча палає.

Я думками вже не тут,

Я далеко з-поміж хмар,

Десь між хвиль великих в морі,

І квіток гарненьких в полі,

З-поміж в небі гарних зір;

Поміж книг, що розкривають

Цей чудовий, гарний світ.